Багато країн після початку повномасштабної війни організували резиденції для українських культурних діячів – і для виживання, і для рефлексій на тему російської агресії проти України. Багато хто з мистецького кола скористався ними. Але Херсону не пощастило. Він був окупований майже відразу, 28 лютого. Ми опинилися в облозі на неймовірно довгі 9 місяців. І там відбулася своя, унікальна «резидентська» історія.
З початком окупації десь три тижні ми перебували в шоці. А потім я побачила перші роботи на тему війни від художників, що опинилися на вільній території, і подумала, що єдиний «ментальний» порятунок для нас – це фіксувати все, що зараз з нами відбувається, через мистецтво. Я почала опитувати тих художників(ць), з якими часто працювала на проєктах, і в результаті перші 6 людей зголосилися організуватися в «резиденцію в окупації». Треба зауважити, що вони вже почали «опрацьовувати» нову жахливу реальність, і не тільки в Херсоні. Будь-яка трагічна подія ставала тригером. Було зрозуміло, що публічність треба звести до мінімуму, адже поступово стали проявлятися колаборанти, які охоче допомагали офіцерам ФСБ складати списки членів АТО, активістів, журналістів, всіх потенційно нелояльних до «нової влади». До Бучі ми наївно вважали, що люди культури їм не особливо цікаві, адже їхній зовнішній вплив на міські рішення чи політичну атмосферу не дуже видимі. Але з’ясувалося, що в росії, як в будь-якій тоталітарній країні, добре розуміють, що геноцид треба починати зі знищення культурного прошарку. Культура в незалежній і прагнучий демократії країні – місце, де відразу визріває спротив. Я пробула в місті ще три тижні, а потім у мене з’явився шанс виїхати і вивезти свою невістку до Одеси. Там і впродовж свого вимушеного «номадизму» я підтримувала «резидентів» і шукала способи їм допомогти хоча б фінансово.
Ми з колегою в окупації писали «Херсонські щоденники» для Observer/Guardian, ризикуючи, звісно, всім, але то було виправданим ризиком, аби не збожеволіти від окупаційних реалій. Коли ми виїхали з окупації и згодом потрапили до Лондону для тимчасового проживання, нас запросили до редакції для знайомства з редактором Observer, Полом Вебстером, який потиснув нам руки за мужність і розпитав про наші справи.
Я скористалася нагодою розповісти про Херсонську резиденцію, і запропонувала підготовити матеріал про її учасників(ць), аргументуючи тим, що мистецька спільнота залишаються поза увагою ЗМІ, але їхній спротив теж вартує уваги і поваги. Маючи досвід 4 мистецьких резиденцій за часів війни (у якості кураторки, експертки, дослідниці і журналістки), я є свідком того, як українці мовою мистецтва розповідають світові правду про війну. Слова Гілена тоді, на Конгресі, про те, що «життя в часи постійних катаклізмів — це і кошмар, і велика удача для дослідника», стали для нас приводом для якісної документації «кошмару», щоби історія більше не страждала від прогалин, спричинених «ідеологіями». І маємо постійно говорити про необхідність чіткого звучання нашого незалежного голосу на міжнародній культурно-мистецькій арені, де протягом багатьох років домінувала Росія як представник східноєвропейських мистецьких практик.
Пол Вебстер був цим зворушений і схвалив ідею публікації про херсонський арт-опір. Так з’явилася стаття – «Kherson’s secret art society produces searing visions of life under Russian occupation».
Спілкуючись з креативними херсонцями, які проживають наразі в різних містах і країнах, ми (команда Urban Re-Public) придумали проєкт «Анімація арт-опору». Його мета – створити серію коротких анімованих роликів за оригіналами робот учасників(ць) Резиденції, щоби більш широко просувати херсонське мистецтво.
Для проєкту було відібрано тих, хто є здебільшого представниками херарту, і які створили найширшу палітру рефлексій щодо війни. Кілька людей працювало в окупації до 11.11.2022, і тому проєкт передбачав найсуворішу конфіденційність щодо інформації про них. Для тих, хто залишається на лівобережжі або має там родичів, ці перестороги дійсні і надалі, враховуючи жахливі історії викрадання та вбивств цивільного населення.
Чому саме анімація? Зараз надзвичайно популярними є анімовані ролики, аудійовані та гіфки у соцмережах. Такий «вірусний» формат здався нам перспективним для більш широкої популяризації робіт херсонських художників_ць в окупації, щоби тема Херсона і того, що там відбувається, не полишала інфопростір. Крім того, і проєкт реалізується представниками мистецької спільноти з Херсона, яка розпорошена по різних містах країни та світу. Таким чином, додатковим сенсом проєкту є власне спільний робочий процес, спілкування та співпраця однодумців, друзів, які вимушені були змінити своє звичне життя та звичайне середовище спілкування.
ОРКупація
Першим відгукнувся Олександр Жуковський, художник-наївіст, який прославився унікальним методом «малювання» хлоркою на текстилі. Він вже почав роботу «Непроханий гість» (змішана техніка: тканина – бавовна, олія, акрил, напівсухий пензлик).
«Це моя перша рефлексія на повномасштабне вторгнення росіїї в Україну, яку я створив в першій місяць окупації. Ця робота символічна, вона показує, як оса-вбивця зазіхає на чужу територію, намагаючись заволодіти чужою землею, чужим будинком, але отримує гідну відсіч від дружних і згуртованих мешканців цього «будиночку». Бойове забарвлення «комах» чітко вказує на те, хто є хто! Народ України зараз настільки згуртований, що здатний впоратися з будь-якими «непроханими гостями».
Власне, його майстерня стала нашим арт-прихистком, де ми збиралися і обговорювали ідеї, ділилися новинами, підбадьорювали один одного. І коли ми побачили «осу» на стіні майстерні, ми були у захваті від його сміливості – туди в будь-яку мить увірватися росіяни, які активно розшукували осередки партизанщині за наводкою «доброзичливців».
Його друга робота плакатного формату – «пукін» (перша версія назви «путін ку-ка-ре-ку», папір, акрил) – була зроблена за декілька годин одразу після оприлюднення звірств в Бучі. Жуковський до майстерні і дуже швидко зробив цей плакат – у кращих традиціях херарту, використовуючи «тюремний епос» як єдиний прийнятний наразі наратив щодо путіна як особистості, не гідної людяного поводження. Нетолерантність висловлювання (путін підфарбований, «жіночно» вбраний і готовий до «вживання») спокутується тезою автора, що для таких як він, «скрепних», це найбільш ганебний спосіб покарання. Смерть – то занадто милосердно. Я, відверто кажучи, побоювалася, що в Guardian її не візьмуть, зважаючи на брутальність висловлювання, але жодного протесту з їхнього боку – вони прийняли аргументи автора як такі, що виправдовують жорсткий меседж.
«Цю роботу я створював у дуже емоційному стані. Я особливо зненавидів цього «нелюда», коли побачив усі ці страшні речі, які сталися в Бучі та у всіх селах та містах, куди дотягувалися руки виконавців його волі – «визволителів» Вільної України.
Зображуючи це чудовисько за ґратами, я хотів, щоб моє бажання виповнилося якнайшвидше. Разом з тим я помазав йому лоба зеленкою – є такий вираз: «помазати лоб зеленкою», це означає засудити до смерті.
Думаю, що моє бажання поділяють багато українців, і не тільки».
Третя робота – «Гуманітарна ОРКупація» (змішана техніка: вінтажний текстиль, олія, акрил, сухий і мокрий пензлик).
«Ця картина була написана в самому розпалі «оркупації», в травні, коли спротив херсонців придушувався – через вибухи гранат, автоматні черги, газові атаки, викрадення людей, залякування та фізичне насильство впереміш з «гуманітарною допомогою» від руzького світу у вигляді подачок продуктів поганої якості. І все це під соусом «порятунку» від якихось нацистів, яких ніхто й ніколи і в вічі не бачив у вільному Херсоні.
Картину намалював на недописаній роботі, якій вже понад 20 років, коли ще жив у селі Білозерка – хотів передати меседж про «зомбування» рекламою, що «тримає людей у заручниках своєї брехні». Але так і не закінчив, робота була виконана приблизно на 50%. І ось через 20 років я переписав її згідно із реаліями сьогодення».
Образ «жінки війни», як на мене, є досить експліцитною алюзією на біблейську «вавилонську блудницю», яка уособлює пришестя тоталітарного «антихриста», з усіма його інфернальними «дарами». Своєрідний взірець новітньої есхатології, котру насичують безперервні війни. Й зовсім не фігуративні потоки крові заливають нашу землю. Зараз, коли Херсон деокуповано, падіння «блудниці» є дійсно релевантним до пророцтва.
Ми також анімували роботу «Херарт» 2014 року – переосмисливши її з сьогоднішньої перспективи.
Хєр Вам!
росіяни у перші дні війни вразили далекими примарами історії – по Херсонщині проїхав бронепотяг. Це десь у розряді того, що їхнє «силіконове сколково» розробило супер-новітній «летальний» апарат у вигляді дирижаблю. Ми розуміли, що воюємо з дикунами, але дикуни свято вірять, що вони – супердержава. Ця їх віра вражає.
«Zаписки пані Sолодухи» (фрагменти):
Василь Пожива планує повернутись
22.04.2022
«Слід інколи вбачати в моїх роботах іронію. Бо не маю наснаги нікого судити, особливо в своїй творчості. Як художниця, відображаю те, що спостерігаю, чую, бачу крізь свою творчу призму».
Маргарита Болгар. Василь Пожива планує повернутись
Пасхальний мотив в Чорнобаївці
26.04.2022
«Тема виникла за два дні до Великодня: «Ну, в якому ще місті зробити цю роботу, як не там, де припинила свою діяльність із-за війни одна з найбільших птахофабрик в Європі з понад 4 млн. курочок. Та і сама Чорнобаївка добре відзначилася. Деталі співпали для записок пані Солодухи.
Якщо вже узагальнити: коли чоловік одягає солдатську форму і бере в руки зброю, стирається практично з хронік важливої інформації його ім’я та риси обличчя. Особливо у загиблих. Було помічено, що на релігійні свята не лунає жодного вибуху. Але позавчора руські солдати напилися, їздили по вулицях, стріляли в повітря і кричали: «Заєбала эта война»».
My (de)occupation
Кахельні плитки Юлії Данилевської – ще одна страшна хроніка. Мисткиня малює маркером в коміксно-наївному стилі історії з життя, свої сновидіння, гендерно-чутливі рефлексії, відображаючи «гіпермедійність» нашої реальності, що захлинається від насилля – видимого і прихованого. Деякі картинки – майже меми, настільки точно вони попадають в больові точки соціума. Ми анімували її щоденник «My (de)occupation», в яку увійшли як роботи, створені в окупації, так й «кахлі» довоєнного періоду – як фіксацію того тривожного стану, в якому перебувало суспільство з 2014 р.
Правило двох стін
28.03.22
«В окупованому Херсоні не чутно повітряної тривоги. Але у кінці вересня ми її ще чули по кілька разів на добу. Для жителів підконтрольної України сирена вже стала частиною щоденної рутини. А тоді ми також ховалися – спускалися у підвал, або ховалися у ванній чи в коридорі, бо добре вивчили «правило двох стін».
«Флаг вам в руки»/ «Прапор вам у руки!»
19.06.2022
«Ця простенька робота є результатом «натхнення» від російських пропагандистських свят та урочистостей, які масово почали проводити рашисти після кількох місяців окупації. З літа триколори почали з’являтися всюди, не тільки на адмінбудівлях, а будь-де в місті.
Я йшла через міський сквер, де відбувалося святкування пам’ятної для росіян дати. Було багато людей: пенсіонери та озброєні військові. На маленькій сцені підлітки виконували радянські шлягери. Мені на зустріч йшов якийсь нетверезий, дуже занедбаний чоловік і ніс на руках маленьку дитину. Він простягнув сину маленький триколор і сказав – «А ну, помахай прапорцем. Він тобі подобається?».
Я вирішила намалювати можливе продовження цієї сцени, але не конкретизувати, хто відтяв руку – так звані «свої» за колабораціонізм, чи так звані «чужі», бо їм насправді все одно, кого вбивати, навіть найпокірніші можуть потрапити у немилість ката».
«Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»
24.08.2022
«Ця робота перемальована із фотографії, яку я зробила ще на початку літа у місцевому кафе. Один хлопець був російським військовим кавказької зовнішності, інший – з вузькими очима. Окупанти запросили в кафе місцевих дівчат. В цьому немає нічого несподіваного. Тісні стосунки між окупантами та окупованими супроводжували усі війни. Я запитувала на своїй сторінці у фейсбуці, чи маємо ми право їх засуджувати. Думки розділилися, хоча й не було тих, хто б відкрито виправдовував поведінку дівчат. Чи допустимо під час війни мати подібні стосунки, а може подібні запитання – це вже «слатшеймінг»?
«Дари осені»
06.10.2022
Це блискучий взірець хер-артівської іронії: «У школі (а дехто навіть в універі) українці отримують творче завдання зробити ікебану та сувенірні поробки на теми «золота осінь», «дари осені» i т. і. В них мають добре простежуватися наративи врожаю, родючості української землі, краси природи. Це для нас, на думку Мiносвiти, вічні теми. Цьогоріч син знову отримав таке завдання попри війну та дистанційне навчання. Він вирішив не малювати. Намалювала я – так, як, на мою думку, мають виглядати ці «дари»».
Перехід в небуття
Олена Гнатюк – художниця, яка працює з живописом, створюючи серію картин що є відлунням її внутрішнього стану. Також вона є ілюстраторкою дитячих книжок.
Вона створила відео арт «…хочеться кричати».
«Я хочу передати напругу і той жах, із яким стикаються люди зараз. Низка втрат, страхів, криків, гуркоту граду та свисту ракет – це великий біль. Нестерпний біль.
Мені страшно. Щодня страшно від вибухів, а ще більше – від невизначеності. Я не знаю, яким буде сьогоднішній день, я не знаю, яким буде завтра. Херсон – окупований. Місто нібито живе, працюють люди, їздить транспорт. Але я не почуваюся у своїй домівці. Я не почуваюся захищеною, не почуваюся вільною. Дні зливаються і, здається, повторюються. Виникає почуття замкненої клітки. Бракує повітря, щоб спокійно дихати. Хочеться кричати.
24 лютого став чорним днем календаря
Швидка зміна зображення – це те, як ми живемо зараз. Зараз нам потрібно охоплювати більше інформації, щоб завжди бути напоготові. Що секунди щось змінюється. Емоційний стан людей так само швидко перемикається».
«Колажна» реальність
Olson Olberburg працює з живописом і колажем. Останньому вона віддала перевагу, рефлексуючи реальність окупації.
Серія «Подивись»
комп’ютерний колаж, А3
27.03.–28.03–29.03.2022
Перша комп’ютерна робота з початку війни. З 24.02 я хапалася за фарби декілька разів, це було дуже боляче, я фарбувала прямо по краплинам сліз. Потім була велика пауза у місяць. Багато моїх друзів-художників вже робили рефлексії на війну, а я хотіла і навіть пробувала, але не могла, мої руки тремтіли, а очі наливались сльозами. Тоді ми ховались від ракет і ще був інтернет, тож я вирішила спробувати розповідати про свої відчуття коп’ютерною мовою.
В перші дні війни ми всі намагалися розповісти про те, що відбувається, своїм знайомим і родичам з росії, думали, це допоможе зупинити війну, але мої родичі не вірили мені. Багато казали: «от скоро станете росією і будєт у вас хорошая жизнь».
В домі, в якому я жила, згорів сусідній під’їзд, померли люди. Окупанти обстріляли будинок і почалась пожежа, вони не пускали пожежну машину, а сусідам було страшно, ми всі були на зв’язку і людям потрібна була вся їхня мужність, аби наважитись вийти з квартири і врятувати людей…
Врятували не всіх, а перед будинком були розстріляні автівки з людьми, які не встигли з’їхати з дороги, по якій сунулися БТРи. Весь цей жах я бачила на власні очі, я їм показую, розповідаю, а вони – все фейк. Тоді я створила серію «Подивись», взявши фотографії зруйнованих українських міст і фрагменти з одного зі своїх ручних колажів. Це був мій внутрішній крик.
Херсонські плавні як передчуття
Окупанти нещадно палили наші плавні – якими ми завжди пишалися, адже це осередок дикої природи майже в місті. Містянам залишалося тільки дивитися у безсилому розпачі на дим, що стелився понівеченою землею. Художниця Олександріна Храмцова, що провела в окупації майже 5 місяців з чоловіком – Семеном Храмцовим, художником, куратором Музею сучасного мистецтва Херсона (МСМХ), і їхнім маленьким сином, вже тоді мала задумку зробити серія живописних робіт, присвячену знищенню плавень. Коли художник Петро Ряска запросив їх до своєї арт-резиденції «Вибачте, номерів немає» в Ужгород, Олександріна нарешті реалізувала цю ідею.
Зважаючи на сумну історію В’ячеслава Машницького, художника, директора МСМХ, котрий зник без вісті на своїй дачі в плавнях (Потьомкінській острів), я сприймаю «Плавні» як якоюсь мірою жахливе передчуття про долю тих, хто переховувався там від окупантів. Семен Храмцов розповідав, як вони з друзями (художниками, музикантами, креативниками) намагалися проводити якомога більше часу на Славиній дачі, аби уникати зіткнень з росіянами в місті. І ось хтось пустив чутки, що на острів висадився ворожій загін – чи то 20, чи то 200 осіб. Годинами вони чекали в оціпенінні солдат, а ті все не йшли. Нарешті Семен вирішив рушати назустріч, всі вишукалися в один ряд (там дуже вузькі стежки) і пішли в бік причалу, звідки можна було б на катері дістатися міста. І майже відразу вони зіткнулися з автоматниками – розійтися було не можливо, хтось повинен був пропустити перший. Семен тримав дитину на руках, адреналін зашалював, але він прямо дивися їм в очі – «ми можемо пройти?» Солдати відступили і групка «дачників» у повній тиші дійшли до причалу. Це був такий очевидний знак, що жодних безпечних місць вже не існує, що сім’я Храмцових почала серйозно думати про виїзд з міста. Майже всі їхні друзі теж вибралися, хтось спромігся потрапити до вільних українських територій, інші вибиралися через Крим в Європу… На жаль, Слава не встиг це зробити, і, чесно кажучи, не дуже поспішав, адже як директор МСМХ і власник цінної колекції, що включає роботи провідних українських авторів 90-х рр., унікальні зразки херарту 2000–10-х та більше 50 творів визнаних сучасних митців України (подарунок мистецької асоціації «Відкрита група»), відчував велику відповідальність і не хотів, щоб окупанти якимось чином, через зрадників, все це або знищили, або вивезли в невідомому напрямку. Так, як вони зробили з двома обласними музеями – художнім та краєзнавчим, пограбувавши їх. Ця «неквапність» призвела до нещастя, сподіваємося, СБУ розслідує справу належним чином.
«Плавні»
Вересень 2022
(автор анімації – Семен Храмцов)
«Розмір полотен 20х40 см. Їх остаточна кількість ще не визначена. Кожне наступне повинно плавно перетікати в інше, утворюючи циклічність і замкнутість. Все інше на полотні втрачає сенс для існування, лише безкінечна лінія горизонту – плавні, що тягнуться, начебто не змінюючись, фокусують очі настільки, що краєвид через свою скажену динаміку стає ніби статичними. Однак немає жодного клаптика, який би повторився. І серед цієї умиротворюючої краси лунають вибухи, горять плавні, чорний дим ковдрою покриває небо. Ми з чоловіком, маленькою дитиною та кішкою були змушені покинути наш власний дім у Херсоні, місті на півдні України, де я народилася і жила до вторгнення росії в Україну. Воно окуповане росіянами з перших днів війни.
Зваживши всі ризики, ми вирішили вибратися з Херсона на підконтрольну територію. Пройшовши понад 30 російських блокпостів, ми опинилися в безпеці в Запоріжжі. Але ми залишилися бездомними і шукали притулок у Нікополі, Дніпрі, Києві. Ми жили у Львові, а зараз в Ужгороді, на західній Україні. Чекаємо на деокупацію Херсона, щоб повернутися додому. Ця робота – моє відображення місця, де ми провели стільки щасливих днів, а зараз його спалюють окупанти, продовжуючи нищити все, що ми любимо».
Дивлячись на ці роботи, насправді відчуваєш запах згарищ і присмак попелу на губах. «Горизонталь» начебто далекої трагедії, та скільки наших друзів і знайомих задихалися від жахливого парафразу «smoke on the water»…
«Плавні» були представлені на спільній виставці в рамках Резиденції “Вибачте номерів немає” (Ужгород), в якій окрім Олександріни брали участь Семен Храмцов і художник з Миколаєва Віктор Покиданець. «Південний погляд», як сказав Віктор. Дійсно, вони були пов’язані між собою на багатьох сенсових рівнях.
«Чорне коло» Храмцова, або «Крапка» – це низка стейтментів: про кінець висловлювань як таких з його боку, максима на кшталт «чорного квадрата» Малевича, чорна діра, яка виводить за горизонт подій будь-яку спробу адекватної рефлексії. Це також омаж серії Віктора Покиданця «Капці» – «іронічне втручання в мій мінімалізм». Віктор підбирав собі взуття і витягнув з нього чорні устілки, котрі ідеально вписалися в коло – символізуючи останнє, що бачиш, коли безжальна діра вириває тебе з життя. Відчуття нормальності накивало п’ятами буквально.
Робота Покиданця продовжує «фіналізувати і утилізувати» фальш високодуховних меседжей роскультури. Мегапотужний образ «масового розстрілу» самих себе. Тотальний самокенселінг. Художник з Ужгорода Олекса Манн подарував Покиданцю для його мистецьких практик книгу «Коломенские благотворители» – історія благодійництва і філантропії в Коломні в 19 ст. Заклики до людей капіталу – «творити добро, підтримуючи бідних і неімущих», зараз сприймаються з непереборним відчуттям огиди. Фірмова іронія і тут себе проявила – кулі прорізали «фоліант» з розділу «На ниве образования и культуры». Церкви, школи, музеї, діти, картини, ікони… все вбито самою суттю імперії. Гості виставки гортали «благотворітєлєй» і насолоджувались кожним влучним попаданням.
Деякі учасники резиденції продовжують створювати роботи, так чи інакше пов’язані з війною. Хтось взяв паузу, щоби укорінитися на новому місці. Митці і мисткині, що пережили окупацію до 11.11.2022, наразі переживають цілу купу емоцій – від ейфорії до повного емоційного виснаження. До цього додаються надважкі побутові обставини – в місті поки що немає світла, води, централізованого опаленням, гострий дефіцит пального і хлібу. Але вже налаштовують мобільний зв’язок, і вони можуть поділитися з нами новинами про життя в звільненому Херсоні. І хоча резиденція вже більше не є «підпільною», її діяльність не закінчується, ми збираємо твори її учасників(ць) для продовження проєкту. Work in progress
Висловлюємо подяку платформі культури пам’яті «Минуле /Майбутнє/ Мистецтво (Одеса) за підтримку проєкту.
Проєкт «Анімація арт-опору в окупації», що реалізується ГО «Урбан Ре-Паблік» (Херсон), підтримано в результаті відбору на відкритому конкурсі (re)connection UA, пілотного проєкту, який створений ГО «Музей сучасного мистецтва» у партнерстві з UNESCO та фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO.
(re)connection UA спрямований на підтримку і продовження мистецької роботи та доступу до культурного життя в Україні і цінує митців як важливих дієвців у захисті культурного розмаїття та ідентичності України, а також визнає роль культурної діяльності у пропрацюванні колективних травм, створення основи для єдності та згуртованості.