4 вересня стало відомо про звільнення Високопілля – колишнього райцентру на півночі Херсонської області. Селище перебувало під російською окупацією майже шість місяців. Проте місцеві жителі зможуть повернутися сюди ще не скоро: Високопілля постійно обстрілюють російські військові, тут нема світла, води, газу, мобільного зв’язку, біля 90% будинків зруйновані.
На звільнення тут чекали з перших днів окупації. Росіяни зайшли у Високопілля 13 березня і одразу влаштували терор на території всієї громади. Звідси постійно надходила інформація про зникнення місцевих мешканців, вбивства, пограбування і взяття в полон. Досі в окупації перебуває 6 із 22 населених пунктів громади.
Центр журналістських розслідувань одним із перших побував у звільненому Високопіллі і поспілкувався з людьми, які пережили окупацію. Зараз тут залишається близько 270 мешканців, котрі відмовляються виїжджати в більш безпечні місця.
Відеорепортаж Петра Коберника зі звільнених земель Херсонщини – у сьогоднішньому випуску Питання національної безпеки на ютуб-каналі ЦЖР.
Зруйнована адмінбудівля Високопільської селищної ради
«Росіяни поставили нас на коліна і сказали, що зараз ми всі здохнемо»
Час, коли у Високопілля прийшла війна місцева мешканка Марія Ярова запам’ятала на все життя. Перший постріл ворожої артилерії влучив по її будинку – о 8:40 ранку 12 березня.
«Я живу на лінії вогню, а мій будинок розташований на першій вулиці при в’їзді у Високопілля. Тоді окупанти вже почали окопуватися на підступах до селища і вистрілили по березі біля мого подвір’я. Снаряд влучив у будинок, ми почули, як попадали телевізор та інші речі і зрозуміли, що все, почалося. А трохи згодом російські солдати вдерлися до нас і почали вимагати паспорти і мобілки. Телефони вони одразу розстріляли і розтоптали. Один із росіян був якийсь чи то обкурений, чи то п’яний, забіг на другий поверх будинку і почав там усе громити. Вдерся до спальні, приставив до моєї невістки автомат, поставив її на коліна і сказав, що ми тут зараз всі здохнемо. Знайшли і роздягнули мого сина, шукали на його тілі якісь татуювання. Тоді у нас у підвалі було багато наляканих дітей, яких ми перевезли з Херсона – ми ж не знали, що у Високопіллі буде гірше за Бучу. Ми питали росіян, чого вони до нас прийшли. А вони відповіли, що ми для них не люди, а біомаса», – згадує Марія Ярова.
В наступні дні обстріли не припинялись і залишатись у своїй хаті було вже небезпечно. Тому родина Ярової попросила керівництво громади допомогти евакуювати їх на інший край селища, де можна було б переховуватись в більш надійних підвалах міцних будинків, збудованих ще німецькими переселенцями наприкінці ХІХ століття. Поки туди добирались, розмахуючи білим прапорцем, над їхніми головами пролітали кулі: окупанти з вантажівок стріляли в їхній бік і реготали.
«Вони звикли так «розважатися», а ми найбільше боялися цих автоматних пострілів. Більше, ніж «прильотів» снарядів. Бо ми ніколи не були впевнені, чи вони залишать нас живими, або ж розстріляють на місці. Вони постійно в нас стріляли і перевіряли документи. Один раз до нас вдерлося 16 орків якоїсь бурятської зовнішності. Розстріляли сонячні панелі. Пояснили, що ми передаємо інформацію цими панелями в космос. А інший орк побачив у нас в гаражі бойлер і сказав, що це сейф та наказав його відкрити. «Пять минут тебе даю, мать, иначе стреляю!» – сказав він мені. Я йому кажу, що це не сейф, але він не повірив і розстріляв бойлер. Звідти потекла вода. Мабуть, нічого подібного вони в своїй Росії ніколи не бачили. Така дика орда прийшла до нас. Знищили у Високопіллі все», – сказала Марія Ярова.
Півроку у підвалі прожила родина вчительки Світлани Чумної. Жінка провела нас подвір’ям і показала сліди руйнувань. Перший снаряд влучив в колодязь, другим рознесло кроляче господарство, третій впав за хатою, а четвертим пробило стіни, вибило всі вікна і двері. Спочатку родина ховалася від обстрілів у власному підвалі, а потім їх пустили до себе сусіди: підвал у них більш просторий, ще й є своя електроенергія з сонячних панелей.
«Загалом до нас прилетіло вісім снарядів і обстріли не припиняються досі. Але росіяни до нас вдиралися з перших же днів. Один із їхніх солдатів забрав планшет у дитини і як вона не плакала, так і не віддав. Заходили, забирали у нас все, що хотіли. Грабували так, що жодної вільної шпаринки від них не лишилося, передивлялися все. Мабуть, шукали гроші і щось цінне. Були дуже злі, особливо «днрівці», – розповіла Світлана Чумна.
Зруйноване подвір’я Світлани Чумної
Попри відсутність елементарних умов для проживання жінка не збирається виїжджати з Високопілля. Пояснює, що не може покинути кілька десятків котів і собак, які прибилися до неї від господарів, які давно виїхали на підконтрольну українську територію. Також Світлана доглядає за 85-річною тіткою Марією, яка пережила Другу світову війну, а тепер змушена ховатися в сирому підвалі від російських обстрілів. «Але Марія вже через свій вік сприймає все спокійно. Нам би її спокій», – додала жінка.
«Коли прийшли наші, ми зустрічали їх на колінах»
Про відхід окупантів з Високопілля місцева мешканка Світлана Березка дізналася вранці 4 вересня:
«О пів шостої ранку я почула гучний стук у двері і голос сусіда: «Свєта, спиш? Вставай!!! Наші прийшли!» Я йому не повірила, а потім дивлюсь, на дорозі точно наші. Вибігла до них, згадала, що забула прихопити стрічку жовто-синю, яку берегла спеціально для цього, повернулась за нею. Біжу потім до наших, плачу, кричу їм: «Хлопці, дорогі!» Інші люди теж вийшли, зустрічали наших на колінах. Плакали, обнімалися, а вони просили, щоб ми негайно поховалися, бо ще не всіх орків вибили з Високопілля, деякі ще десь зачаїлися. І запевнили, що більше нас не залишать і не підуть з нашого селища», – не стримуючи сліз згадує жінка.
За словами Світлани Березки, зараз тут нема світла, газу, води, мобільного зв’язку. Але попри це виїжджати з селища вона не хоче. Разом із нею до звільнення дожило близько 270 людей з-поміж більш ніж 5-тисячого населення Високопілля. Проте до звичного мирного життя повернутися всім цим людям вдасться ще нескоро. Дехто приїжджає сюди подивитися, в якому стані окупанти залишили їхні будинки, хтось хоче забрати якісь речі.
Окупанти зруйнували у Високопіллі майже всі цивільні об’єкти. Розвалений будинок культури, будівля адміністрації, лікарня. В підвальних приміщеннях останньої вони облаштували «зони для відпочинку» своїх офіцерів. Серед куп сміття видно коробки від плазмових телевізорів, вентилятори, дорогі меблі. Видно, що все це вони постягували з сусідніх житлових будинків. Звідкілясь притягнули до підвалу навіть переносний дитячий басейн. Мабуть, щоб було де прохолоджуватись в спекотні літні дні.
Зруйнована Високопільська лікарня
Не жаліли окупанти навіть худобу. Поблизу місцевої сонячної електростанції вони розстріляли корів, які ще кілька тижнів після звільнення лежали тут просто неба.
«Якою б приємною не була звістка про звільнення Високопілля, але повністю радіти цьому ми не можемо. Адже з 22 населених пунктів нашої громади 6 досі залишаються окупованими. Важкою ціною далося нам це звільнення. Не всі наші хлопці повернуться додому. Зруйновано багато будинків: у Високопіллі пошкоджено біля 90% забудов, жодної вцілілої хати нема в Князівці. А щоб починати все це відбудовувати, потрібно спочатку відігнати ворога якомога далі, в ідеалі – вибити його зовсім з нашої землі», – сказала голова Високопільської територіальної громади Ганна Шостак-Кучмяк.
Ганна Шостак-Кучмяк
Про все це йшлося на зустрічі мешканців звільненого Високопілля з головою Херсонської обласної військової адміністрації Ярославом Янушевичем. Більшість людей говорили про необхідність накрити зруйновану покрівлю, вставити розбиті вікна, відновити подачу електроенергії. Янушевич запевнив, що ремонтні комплекти, які дозволять хоч якось відновити пошкоджені помешкання вже почали завозити до селища. Однак казати про повноцінну відбудову або капітальні ремонти будинків ще дуже зарано. Тому він закликав людей виїжджати на більш безпечну територію, щоб військові змогли далі звільняти Херсонщину і запевнив, що українська влада нікого не залишить без підтримки. Але й тим, хто вирішив не виїжджати з Високопілля пообіцяв забезпечити необхідною гуманітарною допомогою.
«Спочатку росіяни відібрали всю їжу, а потім погрожували всіх вбити»
З початку повномасштабного вторгнення лише в Кривому Розі свій прихисток знайшли понад 70 тисяч внутрішньо переміщених осіб, більшість яких – з Херсонщини. Першу необхідну допомогу всі вони можуть отримати в хабі для переселенців, який 24 лютого розпочав свою роботу в міському комунальному закладі культури «Народний дім».
За словами волонтерки громадської організації «Егіда Центр» Надії Александрової, хаб для переселенців працював у «Народному домі» ще у 2014 році. Однак якщо тоді через цей центр пройшло близько 17 тисяч жителів Донецької і Луганської областей, то нинішньої весни іноді тут доводилось приймати до 2,5 тисяч осіб на добу! В хабі переселенцям надають першу необхідну допомогу з реєстрацією і оформленням документів, розселенням, надають продуктові набори, одяг, взуття.
«Ми були свідками багатьох трагедій, які пережили люди. Але найбільше мене вразила 18-річна дівчина, яка разом із чоловіком-однолітком і однорічною донькою пішки пройшла кілька десятків кілометрів через болота з Високопілля до Зеленодольська. Коли вона потрапила до «Народного дому» і почула, що її чоловіка покликали до військкомату, вона прибігла до нас і розридалась. Вона розповіла, як вони кілька місяців поспіль сиділи у підвалі, як окупанти відібрали у них всю їжу, як вона потім йшла до росіян просити дати щось поїсти для її доньки, як вони погрожували кинути гранату і вбити її та її дитину. Розповіла, як на очах у місцевих дітей розстріляли бабусю. Як їх принижували, як знущалися. Як вони наважилися пішки виходити на підконтрольну територію і як по черзі несли свою доньку. А самі ж по суті теж ще діти… Вона так плакала, мені ледь вдалося її заспокоїти, запевнити, що тепер їм нічого не загрожує», – розповіла Надія Александрова.
Свій прихисток у Кривому Розі знайшла й родина з розташованої на березі Каховського водосховища Михайлівки Новоолександрівської громади Бериславського району.
«Цукру, солі, продуктів, ліків – у нашому селі геть нічого не було. Одразу ж як до Михайлівки прийшли орки з боку Милового, тут не було навіть що їсти. Єдине, що нам тоді давали – одну хлібину на всю сім’ю. Мабуть, хотіли заморити нас голодом. Гинули односельці. Був випадок – «прилетів» осколок і вбив молоду жінку, яка вийшла на город. Мати її вискочила з хати, а донька вже все, мертва лежить. Ще один хлопець 22 років підірвався на міні. Було дуже страшно. В сусідніх селах теж дуже сильно «прилітало». Тому ми пішли пішки з Михайлівки на Нововоронцовку. Йшли берегом приблизно 13 годин», – розповіли мешканці Михайлівки.
Розбита російська техніка в Високопільській громаді
Разом із ними в Кривому Розі оселилася родина з Осокорівки Нововоронцовської громади Бериславського району. За їхніми словами, життя в селі, що опинилося майже впритул до лінії зіткнення нагадувало апокаліпсис: від постійних обстрілів тут без кінця горіли житлові будинки, кладовище. Гасити ж вогонь було нічим, водопостачання в Осокорівці припинилося майже від початку бойових дій.
«Нам вдалося втекти з рідного села і вижити. Але що буде далі – не знаємо, – зізналися люди. – Повертатися нам нема куди. Нема вже нашого будинку. В Осокорівці не вціліло нічого».
