Цей матеріал мав вийти на сайті херсонської обласної газети “Новий день” 24 лютого 2022 року. Однак цього дня російські окупаційні війська почали повномасштабне вторгнення в Україну і захопили більшу частину Херсонської області, а кількома днями пізніше, після початку тимчасової окупації Херсона доступ до сайту газети був закритий. Ми сподіваємося, що тимчасово.
Ця стаття готувалась спільно з нашими колегами з Івано-Франківська, які встигли його опублікувати на сайті свого видання, “Репортер” і в друкованій версії газети.
Ми вирішили теж опублікувати цей матеріал як нагадування про нашу Херсонщину і про наш Станіслав.
В Україні туристів переважно вабить море і гори. На Івано-Франківщині вже давно зрозуміли, що треба грати на своїх перевагах, аби сюди приїжджали гості зі всієї України. Херсонщина також взяла курс на туризм і планує скласти сильну конкуренцію іншим приморським регіонам.
Вперше в розташованому на березі Дніпро-Бузького лиману Станіславі херсонка Аліна Краєвська побувала кілька років тому. Але своїх вражень від цих місць вона не забуде ніколи.
– Я звикла до того, що Херсонщина — це степ. Тож коли ми виїхали з безкрайніх полів до цього села і побачили фантастичні скелясті каньйони на узбережжі лиману, перша моя думка була: ні, такого просто не може бути! Я не могла повірити, що щось подібне можна побачити на моїй рідній Херсонщині! З тих пір я бувала в Станіславі в різні пори року, але хочу повертатися туди знову й знову, – зізнається Аліна Краєвська.
Відкрити для себе Херсонський гранд каньон — а саме так ще називають ці мальовничі місця на території ландшафтного заказнику “Станіславський” — в останні роки змогли не лише херсонці, а й жителі мало не всіх куточків України.
– Спочатку екскурсії до Станіслава десь на 90% були орієнтовані на херсонців. Бо коли ми їх починали з 2013 року, до нас дуже мало їхали з інших областей, а тим більше, інших країн. Потроху цей відсоток змінювався і тепер серед туристів у гранд каньйоні переважають нетутешні: їх приблизно 70% і лише 30% місцеві, – стверджує співзасновник центру туризму ХерсON Олексій Білецький.
“Ми намагаємось зробити свою громаду цікавою”
Довгий час про гранд каньон знали лише місцеві. Як це часто буває, мешканці Станіслава не бачили нічого особливого в знайомих з дитинства пейзажах. Тож до прийому організованих туристів вони виявилися не готовими.
– Станіслав завжди був тихим і нікому не цікавим місцем. Все змінилось з появою Інстаграму та інших соцмереж. Місцеві почали викладати фотографії наших скель, лиману і багато людей теж захотіли побачити цю красу. Так, поступово, до нас почали їхати туристи, – згадує місцева жителька Ілона Голінько.
З появою туристів виникла потреба з тим, що їм запропонувати. Адже весь відпочинок у Станіславі здебільшого обмежувався лише прогулянкою і пікніком на узбережжі. Людям же хотілось чогось більшого.
На відкриття туристичних атракцій і нових напрямків бізнесу місцевих підприємців надихнули поїздки до Івано-Франківської області.
– Ми з чоловіком любимо подорожувати Україною. Коли ми були в Карпатах, нам дуже сподобались поїздки на джипах по горах. А оскільки ми обожнюємо транспорт, вирішили щось подібне робити й в своєму селі. Назвали свій екстрим-тур “Станіславські скелі” й почали катати туристів на позашляховику. Спочатку було важко, пропонували свої послуги тим, хто приїжджав на скелі, поширювали інформацію про себе в соцмережах. Поступово у нас стали з’являтися клієнти і багато хто з них тепер спеціально приїжджає до Станіслава заради нашого екстрим-туру. Адже в цій поїздці можна проїхатися не лише узбережжям, а й побачити розташовані поблизу нас у степу маяки. Водночас ми намагаємось уберегти скелі від руйнування і їздимо лише второваними стежками. Адже трав’яний покров у нас дуже ніжний. Якщо заїжджати на нього машиною, як це роблять “дикі” туристи, скоро людям тут не буде що й показувати, – розповідає Ілона Голінько.
Після візиту до Косова та Вигоди, що на Івано-Франківщині, вирішили відкрити власну справу в Станіславі й херсонці Олена та Валентин Белозоренки. Побачена в Карпатських горах козина ферма стала для них прикладом того, як створити та облаштувати туристичне господарство на рідній Херсонщині.
З десять років тому подружжя Белозоренків переїхали до Станіслава, відкрили тут контактний зоопарк, почали виробляти з козиного молока крафтові сири, проводити дегустації та екскурсії і зареєстрували екоферму “Лиманська коза”. Усе починали “з нуля”, власними силами, рецепти сирів шукали на спеціалізованих форумах. А тепер в їхніх планах — розширити екоферму, створити робочі місця і побудувати в Станіславі готельний комплекс. Адже зараз у цьому селі туристам можуть запропонувати нічліг лише декілька місцевих жителів.
Активні тури на байдарках по Дніпро-Бузькому лиману вздовж станіславських скель і в плавнях дельти Дніпра пропонує туристам житель сусідньої Олександрівки, оператор проєкту Ukraїner Олег Марчук. Нещодавно він почав облаштовувати й кемпінг.
До розвитку туризму в громаді долучилась Станіславська сільська рада. Для цього, за словами сільського голови Івана Самойленка, тут створили КП “Надія”.
– При цьому комунальному підприємстві ми зараз створюємо туристичний центр, уже закупили для нього каяки. Плануємо, що цей центр надаватиме послуги з організації навчання для всіх охочих займатися розвитком туризму або відкрити власну справу в цій сфері. В майбутньому всі охочі зможуть взяти там в оренду каяки, велосипеди, підібрати для себе екскурсії, знайти житло, придбати собі сувеніри. Поки центр не працює. Ми знайшли для нього приміщення, придбали меблі, але ще шукаємо, хто в ньому працюватиме. Сподіваюсь, що за допомогою туристичного центру ми зробимо нашу громаду ще більш цікавою і зможемо завдяки туристам більше заробляти і розвиватися, – говорить Іван Самойленко.
“Туризм можна робити “з пальця” і люди готові за це платити!”
А розвиватися Станіславській громаді є куди: сьогодні інфраструктурні можливості для комфортного відпочинку туристів у селі бажають бути кращими.
Визнають це і самі місцеві:
– Приїжджим у нас елементарно нема де поїсти. Кафе в Станіславі є, але воно працює лише за попереднім замовленням. І ніхто поки не має бажання цим зайнятися. Узагалі наші люди тут якісь безініціативні і чомусь не бачать в туризмі якоїсь перспективи. Також не вистачає обмежень на території ландшафтного заказнику. Через це туристи можуть заїжджати прямо на край скель, що дуже небезпечно і може знищити сам каньйон, – каже підприємниця Ілона Голінько.
– Нам, дійсно, багато чого не вистачає. Коли ми проводимо масові заходи на скелях, то організовуємо охорону, ставимо сміттєві баки. Але постійно охороняти цю територію ми не можемо, тож розраховуємо на доброчесність людей. А для зручностей водіїв плануємо зробити автостоянку, щоб їм не доводилось шукати, де залишити свій транспорт, – розповіла спеціалістка відділу освіти, культури, молоді, спорту та туризму Станіславської сільради Любов Сороцька.
За словами співзасновника центру туризму ХерсON Олексія Білецького, останні роки до Станіслава почало їздити багато не лише організованих туристів.
– Ця крута локація стала суперпопулярною. Мене це надзвичайно тішить. Як і те, що українці нарешті почали самостійно подорожувати Україною. Але біда в тому, що в Станіславі нема чітко визначених правил для туристів. Бо той же ландшафтний заказник нібито є, але де його межі — незрозуміло. Там нема інформаційних плакатів, які б попереджали, що робити там можна, а що — ні. Приміром, не можна розпалювати багаття і ставити намети, де заманеться. Ми з командою ХерсON відчуваємо відповідальність, адже завдяки нам вдалося розкрутити Станіслав. Тепер же ця локація страждає через туристичний бум. Її треба рятувати, і тут ми готові співпрацювати з місцевою громадою і допомагати їй зі співфінансуванням і зробити так, щоб місцеві жителі змогли теж заробляти на туристах. На жаль, поки у мешканців Станіслава нема розуміння, що туризм дає дуже гарні можливості і доволі “швидкі” гроші. Я знаю, що вони роблять круту рибу, чудове вино. Чому нічого з цього там не можна придбати? Чому не можна створити музей рибальства або чогось іншого? Адже туризм часто робиться “з пальця” і люди готові за це платити! – розмірковує Олексій Білецький.
Туризм у Станіславі і загалом на Херсонщині, за його словами, гальмують три речі.
– У першу чергу, це брак контенту. Останні роки інформації про Херсонщину стало набагато більше, а раніше її дуже не вистачало. Чому десять, п’ять років тому до нас ніхто не їхав? Явно не тому, що у нас нецікаво, або що ми якісь Богом прокляті. Лише через те, що, сидячи у себе вдома на дивані люди просто не знали: “Що там є в тому Херсоні?.. А де це взагалі?” Пам’ятаю, взимку 2015/2016 року ми робили статистику. Про Ужгород ми знайшли близько 500 різноманітних статей на кшталт “Топ-10 ресторанів”, “Топ-15 цікавих місць” абощо. Про Херсонщину ж було лише 2 статті. З них одна була дуже русофільною — про “руський мир”, імператрицю Єкатеріну і таке подібне. А друга дуже херсонофобна, мовляв, наша область – це страшна діра, де нема що робити нормальній людині. З таким контентом було дуже важко зацікавити туриста. Та згодом це змінилося і різноманітної та якісної інформації про нашу область стало набагато більше, – згадує Олексій.
Другою проблемою він вважає нестачу туристичного продукту. Олексій Білецький пояснює, що потенційним туристам завжди важливо розуміти, чим він може зайнятись в якомусь місці, скільки це коштуватиме, кому сплачувати гроші і чи є можливість зробити це заздалегідь, щоб поїздку, приміром, у червні спланувати десь у березні:
– В тому ж Станіславі не вистачає пропозицій для туристів. Скажімо, місцевий підприємець має 20 місць на байдарках. Тож якщо сюди приїде група з 25 чи 30 осіб, то всі вони вже не зможуть одночасно вийти в лиман.
Що ж стосується не зовсім розвинутої інфраструктури, то це, на думку Олексія Білецького, хоч і є проблемою, але далеко не критичною.
– Звісно, наявність аптек, магазинів, кафе, банкоматів, гарних доріг — це, звісно, дуже важлива річ. Але візьміть, приміром, Кінбурнську косу: там нема нічого взагалі, нема навіть дороги, а люди туди їдуть тисячами. Плачуть, проте їдуть. Так само було і з біосферним заповідником “Асканія-Нова”, коли ще кілька років тому дорога туди була дуже жахливою. Їдуть і на розташований поблизу Станіслава Задній Хаблівський маяк. Дороги там нема, фактично, суцільні ями. Люди залишають колеса, матюкаються, але їдуть. Те саме й щодо Станіслава: половина дороги сюди дуже крута, половина — таке собі, але тут нема елементарних туалетів. Якщо студенту ще можна порадити “піти акуратно в кущики”, то як це скажеш іншим приїжджим, які звикли до елементарного комфорту? – запитує Олексій. – Над цим теж варто подумати місцевим. Можливо, об’єднати свої зусилля разом із сільською радою і разом працювати на перспективу. І це неодмінно дасть свій результат.
Івано-Франківська область: у гори їдуть більше
Про Івано-Франківську область у контексті туризму знають по всій Україні. Сюди їдуть за давніми українськими традиціями, гуцульським колоритом, мальовничою природою і пам’ятками історії. Основним напрямом є Карпати: як гірськолижний комплекс «Буковель», так і зелені садиби у Верховині, Ворохті, Дземброні, Яремчі та інших відомих селах і містечках.
Минулого тижня Державне агентство розвитку туризму оприлюднило результати досліджень за 2021 рік. Івано-Франківська область там щодо внутрішнього туризму – традиційно четверта, після Києва, Львівщини та Одещини.
У рейтингу конкретних напрямків серед прикарпатських найвище розташувався курорт «Буковель» – він четвертий. На сьомому місці опинився Івано-Франківськ, а на дев’ятому – Яремче.
– Найпопулярніший у нашій в області влітку – екскурсійний чи культурно-історичний туризм, – каже начальник відділу туризму Івано-Франківської ОДА Віталій Передерко. – Взимку – гірськолижний туризм. Зелений туризм – умовне поняття, під яким розуміємо розміщення гостей у котеджах чи садибах в екологічно чистих просторах довкілля. У 2018 році в області за неофіційними даними моніторингу налічувалось 500 закладів колективного розміщення на 23 тис місць, окремо садиб зеленого туризму налічувалось понад 800. Зараз ми розпочали моніторинг, щоб оновити дані і оперувати вже актуальнішими цифрами.
У 2021 році туристичний збір Івано-Франківської області становив 10,4 млн грн. У «ковідному» 2020 ця цифра була 5,6 млн грн, а в 2019 – 6,1 млн грн. Очевидний лідер за туристичним збором – Поляницька тергромада, де розташований «Буковель». Далі, зі значним відривом, йде Івано-Франківська та Яремчанська. А потім – решта популярних громад, розташованих у гірській місцевості.
За словами Віталія Передерка, цей дисбаланс розвитку туризму має негативні сторони.
– «Буковель» розвивається, а інші громади – ні. Також негативна сторона популярності курорту – навантаження на екологію, сміття, високі ціни, – каже він. – А з другого боку, на інших територіях немає достатньо якісної інфраструктури: готелів, об’єктів, які б затримували туристів надовше. Туди турист приїжджає на екскурсію на день, може, ночує одну ніч. Це можна виправити залученням інвестицій, щоб з’являлися нові заклади розміщення. Але для початку громади мають створити інфраструктуру, яка задовільнятиме і місцевих, і приїжджих.
Одне з болючих питань для будь-якої громади, що розвиває туризм, – дороги. Хоч переважно туристи прибувають на Прикарпаття залізницею, автомобільний доїзд до деяких локацій бажає бути кращим.
– Якщо дороги державного значення, в принципі, відремонтовані, то на дорогах місцевого значення є проблеми, – говорить Віталій Передерко. – Ми передали список доріг, які є пріоритетними для ремонту, у ДП «Дороги Прикарпаття». Йдеться про дорогу до скель Довбуша в Бубнищі, Манявського монастиря, Дністровського каньйону – до форту Раковець, ділянка між селами Вікно та Хмелева. А також – від Галича до Маріямполя, де є руїни замку, оглядовий майданчик над Дністром, Біблійний сад та інше. Усі ділянки у 2022 році ми зробити не зможемо, бо є брак фінансування, але деякі мають відремонтувати.
На Прикарпатті знають, як розважити туристів цілий рік. Тут майже щотижня проходить фестиваль, наймасовіші – «Коляда на Майзлях», «Atlas Weekend Bukovel», «Underhill», «Галицьке лицарство», «Свято неба». За останні роки у багатьох громадах промаркували шлях до цікавих місць і створили маршрути для туристів – як літні програми, так і зимові. Також реалізують багато грантових і міжнародних проєктів. Наприклад, в області скоро має бути культурно-мистецький комплекс «Мальований дзбан» у Косові – столиці косівської кераміки. А в Олешанській громаді стоворюють перше в області містечко глемпінгів («гламурних кемпінгів»).
Від олії до екскурсій
Але Франківщина – це не тільки гори, і, тим більше, не тільки Гуцульщина. Менш розпіарена Бойківщина теж має мальовничу природу і цікавинки для туристів. А про більш рівнинні Опілля і Покуття взагалі часто забувають. Але і там є, на що подивитися.
Про село Чесники, за 15 км від Рогатина, ще недавно не чув майже ніхто. А тепер, завдяки родині Росоловських, сюди приїжджають туристи.
Галина і Михайло Росоловські та їхня дочка Роксолана започаткували свій бренд «Опільські олії» у 2019. За рік до того Михайло Росоловський повернувся з війни і мав проблеми зі здоров’ям.
– Він був нервовий, мав гастрит, печію, розтягнув коліно. Ми тоді жили у Києві, але переїхали в Чесники, звідси родом моя мама, – говорить Роксолана Росоловська. – Ліки не допомагали. Хтось порадив лляну олію для шлунку. В аптеці ми купили маленьку баночку, а там пише – термін придатності два роки. А я знаю, що вона довго не стоїть і швидко гіркне. Значить, там точно нічого натурального немає.
Так сім’я вирішила купити маленький прес і робити свою олію. Сподобалося всім сусідам, тож створили ФОП і започаткували бренд.
Зараз в асортименті – вісім видів олій: лляна, конопляна, з розторопші, гарбузова, кунжутна, гірчична, рижієва та з волоського горіха. Крім того, якраз чекають на новий прес і з часом планують робити кокосову, мигдалеву олію і з макового зерна.
– Гарбузова олія лікує бронхіт, горло. Також вона добра від гостриків, – розповідає Роксолана. – Конопляна олія дуже добра для жіночих гормонів. А рижієва дуже добра при цукровому діабеті, захворюваннях підшлункової залози. Рижій дуже понижує цукор: хто на інсуліні, то після нього мусить брати меншу дозу. Також ми робимо ректальні свічки на основі гарбузової і обліпихової олії від закрепу. І гірчичні бомбочки для ванної – добре прочищає ніс, допомагає при застуді.
Свій товар Росоловські продають через соцмережі. Щоб привернути увагу до бренду, вирішили запрошувати туристів. Але це був 2020 рік – не найкращий для туристичного бізнесу. Втім, почали приїжджати невеликі сім’ї, машинами, переважно зі Львова.
– Це був карантин, стояли блокпости. Ми закупили багато антисептиків, масок, –говорить Роксолана Росоловська. – Я збирала інформацію для екскурсії по крихтах – бо народилася в Харкові, приїжджала сюди лише до бабусі. Зараз уже знаю більше, ніж місцеві. Вирішила показати церкву, село, привезти сюди, провести дегустацію. Людям подобалося. А одного дня турфірма привезла двоповерховий автобус з туристами. Це вперше наше село таке бачило.
«Люди хочуть бачити живу історію»
З того часу про Чесники почули. Росоловських відвідали гіди, які написали свої відгуки та привозять групи. За 2021 рік тут прийняли 1,5 тис туристів.
– Була делегація чехів і словаків, які досліджували поховання Першої світової. Сиділи у нас п’ять годин. Дуже були вражені, – розповідає Роксолана Росоловська. – Ми – добрий приклад для сіл, що треба популяризувати свою малу батьківщину. Карпати від нас далеко, мало інфраструктури. Але таких сіл в Україні – мільйон. І у кожному є якась перлинка, історія, унікальна страва.
Крім дегустації олій та сиру від Олега Журавінського, ще одного місцевого підприємця, для туристів влаштовують цілу забаву. Грають музики з сусіднього села, на подвір’ї Росоловські навчають опільських танців. Весь їхній двір – у квітах, стоїть фонтанчик, лавки.
– Коли невелика група до 20 людей, ми накриваємо столи за будинком, кидаємо подушки, люди сидять, відпочивають. Якщо більше, поки приймаємо в гаражі. Але зараз будуємо місце, де б можна було приймати великі групи, – розповідають Росоловські. – У селі є клуб з величезною залою, але вона не опалюється, туалету нема, нема де помити руки.
У гаражі – затишно і світло, відчуття, що ти просто у великому залі. Стоять столи, де гостей пригощають оліями, власноруч спеченим хлібом, фірмовим чесниківським борщем з яськом і марелями (квасолею і різновидом вишень), а також варенням з троянди, яке робить Галина Росоловська за власним рецептом. Також родина виготовляє свій ром, який назвали на честь Францішека Мелінського – місцевого пана, який колись тут мав власну гуральню. У період різдвяних свят гості колядують, влітку – співають з музиками українських пісень.
Але перед забавою – екскурсія. Вона починається з Лисої гори, звідки видно все село. Обов’язкове місце – стара церква Вознесіння Господнього. Вона збудована, за різними джерелами, у 12 або 14 столітті. Це – пам’ятка архітектури національного значення, хоч і занедбана, як і багато схожих споруд в Україні. Росоловські намагаються підтримувати її в нормальному стані.
Поруч є старий цвинтар, де є могили й непересічних мешканців села. Наприклад, батько українського пісняра Богдана «Бонді» Веселовського. А біля церкви – хрести з давніми символами.
– Ці хрести такі самі унікальні, як козацькі. Тут зображений солярний знак. Він означає промінчики сонця і сонячний диск. З часом, йому надали нового значення, – це сонце і безперервне оновлення природи. Також його сприймають як календар життя, – пояснює Роксолана. – Раніше це місце, це була церква – це було язичницьке капище, присвячене богу теплого сонячного світла Хоросу. До речі, яка б не була погана погода, коли ми сюди приходимо, тут світить сонце.
Донедавна дорога у Чесники була така погана, що інколи відвідувачі розверталися, не доїжджаючи. Минулого року – не без ініціативи Росоловських – дорогу в село відремонтували.
– Треба, щоб влада долучалася, – каже Роксолана Росоловська. – Не вистачає фотозони – пам’ятника села. Треба зробити туристичне маркування, наприклад до церкви. А ще – цікаві проєкти для таких містечок, щоб нас вчили, як писати гранти. Я б дуже хотіла, щоб села відроджувалися. Людей важко затягнути в музеї. Вони хочуть бачити живу історію.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.