Через карантинні обмеження і свавілля місцевих чиновників поправити здоров’я на морі змогли далеко не всі школярі.
Маленькій Вероніці в цьому році пощастило: вона встигла відпочити на морі разом із мамою один тиждень. Проте повноцінним оздоровленням це ніяк не назвеш.
– Будиночок у пансіонаті на Арабатській Стрілці нам надали хлопці з організації “Учасники АТО “Скіф”. Будиночки старенькі, які облаштували самі ветерани. В них лише ліжка і матраци. Умови там такі, що справжнім відпочинком це назвати важко, – розповідає мама Вероніки Ірина Ліфінцева. – Але я вдячна і за це. Адже Вероніка у мене часто хворіє: страждає на хронічне запалення аденоїдів. З самого дитинства я сплю поруч із нею з тазиком, бо кашель і блювота може початись у будь-який момент.
Батько Вероніки, старший солдат Олег Ліфінцев загинув у ніч на 14 червня 2014 року в небі над Луганськом у транспортному літаку Іл-76 української армії, збитому російськими окупантами.
З тих пір його вдова Ірина сама виховує доньку, яка потребує постійного нагляду лікаря та літнього оздоровлення на морі і живе на пенсію за втратою годувальника, яку їй з 1 вересня підняли з 4200 до 5700 грн/міс. До того, як Вероніці виповнилося 8 років, вона отримувала пенсію й на неї приблизно в 4 тис. грн щомісяця. На додачу до них вона мала ще 4 тис. грн/міс. допомоги від місцевого бюджету Каховки. Але в квітні 2020 року ці виплати їй та ще двом вдовам учасників АТО несподівано припинили.
«Мамо, я боюся, що прокинуся, а тебе не буде»
– Кілька років тому завдяки волонтерам нам вдалося відпочити в Туреччині і Болгарії. Також два роки поспіль ми відпочивали протягом тижня у санаторії для дітей з батьками у Скадовську завдяки херсонському підприємству “Оберіг”, яке зараз хочуть ліквідувати. Після цього донька менше хворіла, а запалення аденоїдів менше нагадувало про себе, – розповідає Ірина Ліфінцева.
Про існування міської програми оздоровлення дітей вона дізналася лише в червні 2020 року, коли її вже встигли призупинити рішенням міськради.
– Самі батьки були проти. Ми розмовляли з двадцятьма з них і лише троє дали згоду відправити своїх дітей на оздоровлення за рахунок бюджету, – пояснив начальник управління праці та соцзахисту населення Каховської міськради Андрій Скрипніченко. Він додав, що однією з причин відмови від оздоровлення дітей в цьому році була заборона діяльності оздоровчих закладів в умовах пандемії.
– На жаль, мені ніхто не пропонував отримати путівку для моєї доньки, – заперечує Ірина. – Хоча я й не певна, що відпустила б її саму на 21 день. Справа в тому, що вона, як і я дуже болісно пережили смерть Олега. Тепер я розумію, що якби тоді нам надали психологічну підтримку, можливо, тепер було б значно легше. Бо у мене почали виникати проблеми з пам’яттю, а Вероніка в свої три роки рвала волосся у себе на голові. Після смерті тата у неї досі залишається страх. Іноді вона каже: «Мамо, я боюся, що прокинуся, а тебе не буде». З цієї причини я сама не можу скористатися можливістю поїхати до санаторію: раз на два роки я маю право на безоплатну путівку від військкомату. На доньку ця путівка не поширюється, а залишити на такий тривалий час її я не можу. Знаю, що в багатьох містах такі, як я, можуть самостійно обирати, де оздоровлювати свою дитину і є навіть можливість їхати вдвох. Але в Каховці я можу про це лише мріяти.
Для сімей загиблих учасників бойових дій українським законодавством передбачено близько 30 пільг: безоплатне забезпечення певними лікарськими засобами за рецептом лікаря, безоплатне першочергове зубопротезування в державних клініках, безоплатне санаторно-курортне лікування, 50% знижки на житлово-комунальні послуги відповідно до норм споживання, 50% знижка на паливо для осіб без централізованого опалення, позачерговий безоплатний капремонт власних будинків чи квартир, позачергове забезпечення житлом, надання позики на будівництво, реконструкції чи капремонту житла, пільги на стаціонарний телефон та інші.
Проте, за словами юрисконсульта громадської організації “Юридична сотня” Вікторії Дідач, більшість цих пільг існують лише на папері.
– Частину з них перекинули з державного на місцеві бюджети. А в останніх часто недостатньо коштів, тому пільги просто не реалізуються, – констатує вона.
Оздоровлення не для всіх
Скасувати фінансування деяких соціальних виплат у Каховці навесні цього року “допоміг” коронавірус. Спочатку міський голова Андрій Дяченко анонсував згортання всіх місцевих програм і перенаправлення бюджетних коштів на боротьбу з пандемією.
Однак уже за кілька місяців про коронавірус у Каховці вже воліли не згадувати. Вже з червня тут почали проводити численні масові гуляння з виступами зіркових артистів. Замість соціальних програм і боротьби з пандемією ресурси громади пішли на капремонт тротуарів, придбання вуличного телевізора за 190 тис. грн, рекламних сіті-лайтів за 200 тис. грн, кінопокази просто неба, концерти і дискотеки.
– Будемо разом дивитися кіно і танцювати, – заявив на одній з сесій міськради Андрій Дяченко.
На руку місцевій владі спрацювала і держава. Лише наприкінці липня уряд дозволив відкрити дитячі оздоровчі табори у регіонах з зеленим рівнем поширення коронавірусу, серед яких була й Херсонщина. Завдяки цьому, приміром, вдалося дочекатися своїх путівок маленьким жителям Каховського району.
– З 1 серпня 25 дітей пільгових категорій оздоровлювались у Скадовську. На це ми виділили майже 200 тис. грн. Також оздоровила своїх дітей Любимівська ОТГ. Лише деякі батьки відмовились від путівок, – сказала начальниця управління соцзахисту населення Каховської райдержадміністрації Юлія Ільїна.
А ось у сусідній Новій Каховці оздоровити дітей тільки сподівалися. Кілька разів там вносили зміни до давно укладеного договору з оздоровчим табором вартістю в 361 тис. грн.
– У нас уже підтискали терміни, тож ми подзвонили до Міністерства охорони здоров’я запитати: дозволять роботу дитячих таборів чи ні? В МОЗі запевнили, що нічого такого не планується, і ми розірвали договір. А за 2 дні вийшла постанова, що відкривати табори таки можна. Нам було дуже прикро, адже охочих оздоровити дітей було чимало, – прокоментувала начальниця відділу у справах сім’ї, молоді, фізкультури та спорту Новокаховської міськради Наталія Таран.
Табори у боргах
Запізніла реакція держави вдарила і по самих оздоровницях. Адже багато з них після виграних тендерів встигли зробити інвестиції в своє відкриття. Через масове розірвання договорів і відмову від путівок вони опинились у боргах. Уже зараз керівники багатьох таборів кажуть, що навряд чи відкриються наступного року. Навіть за умови повного скасування карантинних обмежень.
– За звичайної нашої завантаженості в 350-400 дітей на зміну цього літа ми приймали по 100-120 маленьких відпочивальників. І то переважно за кошти батьків, оскільки всі наші великі замовники – шахти, аграрні компанії та підприємства – від путівок відмовились, – розповів директор скадовського дитячого закладу оздоровлення та відпочинку «Бригантина» Сергій Куликовський.
За його словами, дії держави стосовно дитячих оздоровчих таборів були неадекватними.
– Ми виявились єдиними, кому взагалі в жодній формі не дозволяли працювати. Тож багато хто вирішив не відкриватись і 1 серпня. Адже собівартість відкриття одного табору з обстеженням пляжу, аналізом води, перевіркою вогнегасників та всього іншого коштує біля 100 тис. грн. Не всі могли цього собі дозволити. В результаті оздоровниці області змогли прийняти десь на 70% дітей менше, ніж зазвичай, – додав він.
Як з’ясувалось, на Херсонщині існує ціла програма, спрямована на оздоровлення саме дітей учасників бойових дій та загиблих в АТО/ООС. Завдяки ній з 5 по 25 серпня вдалося оздоровити 271 дитину в дитячому таборі “Крилатий” у Скадовському районі. Коштувало це платникам податків майже 2,3 млн грн. Про це нам повідомила начальниця управління освіти і науки ОДА Ірина Дробиш.
Про існування такої обласної програми Ірина Ліфінцева теж нічого не знала. За її словами, нікому з її знайомих учасників бойових дій з Херсонщини оздоровити дітей за рахунок обласного бюджету навіть не пропонували. Хоча для таких дітей, як її Вероніка з хронічним запаленням аденоїдів оздоровлення було б тільки на користь.
– Морське повітря дуже позитивно впливає на тих, хто страждає на цю хворобу: воно зменшує частоту запалення, набряк аденоїдів і сам їх розмір. Звісно, це не є панацеєю. Щоб повністю вилікуватися, одного перебування на морі недостатньо. Але оздоровлення біля моря дає помітний позитивний ефект, – запевнив завідувач лор-відділення Новокаховської центральної міської лікарні Іван Гайдаманчук.
За словами Ірини Ліфінцевої, після відпочинку на морі її доньці справді стає легше.
– Коли Вероніці було чотири роки, мені пропонували видалити їй аденоїди. Однак ЛОР переконав мене цього не робити. Він порадив слідкувати за її здоров’ям і почекати, коли виповниться 8 років: мовляв, після цього віку це запалення вже не дошкулятиме. Справді, зараз вона менше страждає від аденоїдів, але хвороба поки нікуди не зникла, – пояснює вона.
Як повідомила керівниця Центру допомоги учасникам АТО при Херсонській облдержадміністрації Наталія Возаловська, в цьому році завдяки ним в області змогли відпочити біля 30 сімей ветеранів АТО/ООС і рідних загиблих на війні. Але це крапля в морі. Адже статус учасників бойових дій зараз на Херсонщині має близько 725о осіб, загиблих військових – біля 150, а членів сімей загиблих ветеранів – біля 250.
«На вдовах особливо не попіаришся»
– Багато людей вважає, що у таких, як я, існує багато пільг, – каже Ірина. – Насправді ж ми їх не маємо. За саме лікування теж доводиться платити. Через свою хворобу рік тому я була змушена переїхати до Миколаєва, ближче до своєї клініки. Мешкаємо в орендованій квартирі. Тож щомісячна допомога з каховського бюджету, яку ми отримували до березня цього року, для мене була зовсім не зайвою.
Ірина стверджує, що і вона, і дві інші вдови загиблих військових надсилали письмові звернення до керівництва міськради з проханням пояснити, чому ці виплати їм припинили. У відповідь отримували відписки: мовляв, в усьому винен коронавірус і нестача коштів у місцевому бюджеті. Тому разом з ветеранами АТО вирішили прийти на прийом.
– Каховська міськрада виділяла чималі суми на виплати премій чиновникам: деякі з них отримували по 60 тис. грн/міс. Також місто купувало дорогі телевізори. Ми не могли зрозуміти, чому все це робилось за рахунок тих, кому гроші були дійсно дуже потрібні. Тому разом із хлопцями-ветеранами АТО ми спробували зустрітися з міським головою Андрієм Дяченком. Прийшли до нього в кабінет, але нас почали звідти виштовхувати. Пам’ятаю як я стояла тоді в коридорі з мамою Олега, а чиновниця Оксана Мігас пройшла повз нас, не привітавшись і почала кричати, погрожуючи викликати поліцію. Мені стало так боляче. Я не розуміла, за що заслужила таке ставлення. Хлопці сказали чиновникам, що тут стоять рідні Олега Ліфінцева, але ніхто на нас не звернув уваги. Після того я звернулась до дівчат у приймальній: чи можна записатися на прийом до мера? Вони відповіли: “Ні. Коронавірус. Він нікого не приймає”. Так ми пішли ні з чим, – згадує Ірина.
Коли наприкінці липня міський голова відновив прийом громадян, жінка вирішила ще раз спробувати дізнатися про долю виплат.
– Тоді він вперше заявив, що їх планують повернути. Не можу зрозуміти, чому було важко повідомити про це раніше. Чому ніхто не намагався нас заспокоїти, сказати: “Не хвилюйтесь, дівчата, виплати вам поновлять”, – дивується вона.
Ірина каже, що може лише здогадуватись, чому чиновники так поводяться:
– Таких як я – вдів військових – у місті троє. На нас особливо не «попіаришся». Тому чиновники охочіше приділяють увагу встановленню лавочок і проведенню концертів, аби заручитися підтримкою більшої кількості вдячного електорату на місцевих виборах у жовтні. Сам Дяченко на початку своєї каденції активно нас підтримував, бував на всіх заходах. Тепер я розумію, що то був просто піар. Адже ті, хто щиро підтримує військових, не можуть змінити свою позицію і завжди їх підтримуватимуть. Принаймні, мені так здається.
Ірина зізнається, що Олега їй дуже бракує. Одружилися вони в 2011-му і встигли прожити разом лише три роки.
– Олег дуже хотів бути військовим і служити в 25-й окремій повітряній десантній бригаді, де проходив строкову службі, – згадує вона. – Його мрія могла не здійснитись: він потрапив у сильну аварію і ледь одужав. Та за першої можливості, у січні 2014-го, пішов на контрактну службу. Тоді АТО ще не було… У вересні ми планували їхати до нього, облаштуватись в Новомосковську на Дніпропетровщині. Але ж не судилося.
У 2016 році чоловік Ірини Олег Ліфінцев отримав посмертно звання «Почесний громадянин Каховки». Щоправда, сама Ірина дізналась про це лише тепер.
— Чиновники навіть не потрудились за чотири роки знайти час, аби повідомити мені про присвоєння Олегу почесного звання. Те саме стосується і рідних каховчанина Ігоря Максименка, – пояснює Ірина Ліфінцева.
За словами Ірини, її чоловік, як і інші загиблі військові віддали найдорожче, що у них було – свої життя.
– Наші діти не дочекалися батька з війни. Вони ніколи вже не побачать та не почують їхні голоси, не зможуть обійняти та почути поради від них. Від цього на серці завжди “жива” рана, і залишиться вона з нами на все життя, – з болем говорить Ірина.
Вона зізнається, що до неї звертається по пораду і по допомогу багато ветеранів АТО, їхні рідні. Іноді людям простіше махнути на все рукою, ніж їздити кудись, пробиватися до чиновників і просити про щось для себе або своїх дітей.
– Час від часу мені телефонує мама загиблого на війні хлопця, який не встиг навіть завести сім’ю. Я знаю, як їй важко. Хоча мені не можна нервувати, вкотре пропускаючи весь цей біль через себе, я не можу відмовити людям. Не складаю руки і борюся. Сподіваюсь, не марно, – каже Ірина.
Нарешті, 8 вересня Каховська міськрада вирішила відновити виплати щомісячної матеріальної допомоги Ірині Ліфінцевій та іншим двом вдовам загиблих військових. Водночас чиновники визнали, що проблем з наповненням бюджету в цьому році в місті не було.За словами начальника фінансового управління міськради Олександра Гончарова, загалом громада отримала в І півріччі власних і закріплених доходів майже на 4,4 млн грн більше, ніж за аналогічний період 2019-го.
– Я рада, що ці виплати вирішили нам повернути, – зізнається Ірина. – Тепер у моєму житті дві мети: поправити своє здоров’я і підняти на ноги Вероніку. І, звісно, мрію повернутися до нормального життя.
Матеріал створений в рамках проєкту Фонду Thomson Reuters “COVID-19 Hub з висвітлення пандемії та її наслідків в країнах Східного партнерства” за підтримки Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності Великої Британії.