Знятий в окупованому Луганську фільм росіянина Дєніса Шабаєва “Міра” отримав приз в одній із конкурсних програм Талліннського міжнародного кінофестивалю PÖFF і продемонстрував безглуздість діалогу між українцями і “ліберально” налаштованими жителями Росії в умовах війни.

Майже повністю знятий в Луганську і його околицях фільм отримав головний приз одного з паралельних конкурсів кінофестивалю “Темні ночі” в Таллінні (PÖFF). Таке рішення прийняло журі конкурсу Rebels with a Cause (Бунтарі по заслугах), до складу якого входили три естонських кінокритика. І все у цій новині було б добре, якби не важлива деталь: приз отримав фільм російського кінорежисера, який знімав його на окупованій його країною українській території.

Укладачі програми Rebels with a Cause на PÖFF від початку анонсували фільм знаного російського режисера-документаліста Дєніса Шабаєва “Міра” як присвячений “реальним подіям на Донбасі”. “Шабаєв хотів показати ту реальність, ту безодню, в яку занурюється цілий регіон і тисячі людей”, – зазначалось в прес-релізі щодо цього фільму.

Героєм цієї першої ігрової стрічки Шабаєва і, судячи з усього, взагалі першої ігрової стрічки знятої в окупованій частині Луганської області став словак Мірослав Рогач. В основі сюжету — реальна історія його життя. Відсидівши у в’язниці за вбивство дружини і її коханця Міра почав ночувати на вулиці, перебиватися заробітками по всій Європі і тихо собі ненавидити Євросоюз. Після української Революції гідності він вирішив поїхати на Донеччину воювати на боці російських окупантів (за що справедливо опинився в базі “Миротворця”), а згодом потрапив у полон до українських військових. Після обміну на одного з наших солдат Мірослав Рогач виїхав до Лондона, однак надовго там не затримався і повернувся на окуповану частину Донбасу. І це – навіть попри його сильне розчарування в “русском мире”, як стверджує Дєніс Шабаєв.

кадр із фільму Міра Фото надане прес-службою кінофестивалю PÖFF

Майже вся ця історія в фільмі “Міра” також присутня. Тільки в ньому метафорою захоплення і розчарування словацького найманця в “русском мире” є його інтерес до пам’ятників Лєніну і місцевим шахтарям. Приїхавши до Луганська посеред зими Міру охоплює нестримне бажання відновити всі ці кам’яні ідоли. На допомогу він кличе однодумців — місцевих, які теж були засліплені любов’ю до “русского мира” настільки, що стали воювати на боці окупантів. “Потому что на Украине начали запрещать русский язык”, – пояснив один із цих персонажів, Олександр Заславський, який теж у фільмі грає сам себе.

Персонаж він теж непростий. Заславський родом із Лисичанська. 12 квітня 2014 року він був серед учасників збройного захоплення Слов’янська. “Тоді він воював [на боці “ДНР”], а тепер живе в Луганську і абсолютно не задоволений тим, що там відбувається. Зараз він не воює, отримує 2000 руб./міс. від Росії і не розуміє, що йому робити далі”, – каже Дєніс Шабаєв. А між сумними роздумами про “русский мир” Заславський знімається в кіно: крім “Міри” він задіяний в зйомках “Ополченочки”, яку дуже активно пропагують в “ЛНР”.

“Міра” знята на межі ігрового і документального кіно. В усіх своїх інтерв’ю режисер фільму стверджує, що мав особисту мотивацію його створити. Він називає себе “людиною ліберальних поглядів” і зізнається, що події в Україні сприймає болісно, тим більше, що “з Києвом дуже тісно зв’язана доля моєї родини”.

За словами Дєніса Шабаєва, він дуже довго шукав героя. “Я розумів: якщо це буде росіянин, то тим самим я як режисер чітко займатиму чиюсь позицію. Коли ж я познайомився з цим словаком, мені здалось, що потрібна дистанція буде досягнута. Крім того, він здався мені дуже цікавим”, – розповів режисер.

Історію з радянськими пам’ятниками в стрічці Шабаєва справді нескладно сприйняти як метафору засліплення місцевими жителями і найманцями з європейських країн “русским миром” та їх віру в розповіді про “кривавих українських фашистів”, які “забороняють” російську мову і знімають з облуплених п’єдесталів сірі радянські ідоли. Ймовірно, знайдуться в Україні й ті, хто буде захоплений цим фільмом і вважатиме його щирим висловлюванням російського кінорежисера проти розв’язаною його ж країною війни. Зрештою, можна було б узагалі не звертати увагу на цей фільм. Однак з “Мірою” не все так просто. Адже ця знята в “ЛНР” стрічка не просто презентується її творцями як певна критика “русского мира”, а й включається до однієї з конкурсних програм фестивалю класу “А”, яким є талліннський PÖFF.

До того ж Дєніс Шабаєв є випускником школи Маріни Разбєжкіной і добре відомий українським кіноманам. Попередні його документальні фільми “Разом” і “Чужа робота” з успіхом були показані на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини DOCUDAYS UA. Для “Міри” PÖFF став лише другим кінофестивалем після російського “Кінотавра”. І, вочевидь, не останнім, враховуючи успіх у Таллінні.

Проте як би автори фільму не запевняли в намаганні дистанціюватися від війни і не ставати на той чи інший бік, це у них погано вдалося. На такий висновок наводить і контроверсійність головного героя, і неоднозначні заяви продюсерки фільму “Міра” Натальї Мокріцкой під час представлення його на Талліннському кінофестивалі, і навіть слова подяки в титрах різноманітним “структурам” в так званій “ЛНР”. Відсутність лапок у цій назві і обтічні висловлювання авторів, які в публічних виступах уникали слів “окупація”, “російська агресія” або якихось інших, що б могли пояснити причини виникнення в Україні ніким не визнаної “Луганської народної республіки” лише доводили те, що в “Мірі” представлений російський погляд на російсько-українську війну. І яким би “ліберальним” або антипутинським він би не був, від того він не стає не-російським і не-імперським. Про подібне багато років тому писав і відомий польський репортер Ришард Капусцінський, який неодноразово бував у колишніх країнах Радянського Союзу. За його словами, на українському питанні навіть найліберальніший росіянин одразу ламає собі зуби.

Ось як про цю стрічку висловилася продюсерка Наталья Мокріцкая:

– ”Міра” – абсолютно чесний фільм. У ньому нема жодного граму пропаганди: ані російської, ані української. Саме тому воно нікому не потрібне, адже всім потрібна саме пропаганда.

Під час спілкування з глядачами вона поділилась своїми враженнями життя на окупованих східних територіях України: “Університет там працює, взагалі стара соціальна система працює непогано. Донецьк дуже багате місто. Там працюють шахти, є корупція, яку покриває і Росія, і Україна. Нема політичної волі вирішення цього процесу. Росія не має право її проявити по-справжньому, а Україна кинула своїх людей. Для неї [жителі окупованих територій] вони є зрадниками, і цих людей можна зрозуміти. Коротше, страшне діло, хлопці”.

Наталья Мокріцкая ліворуч

Відверто антиукраїнська позиція продюсерки фільму “Міра” висловлена під час міжнародного кінофестивалю залишилася майже непоміченою. Водночас вона не здивувала тих, хто з Натальєй Мокріцкой знайомий давно. Проте за показом і обговоренням “Міри” в Таллінні подібні дискусії можуть мати місце й на міжнародних кінофестивалях в інших частинах світу. Причому вони можуть статися зовсім не через антиукраїнську або проросійську позицію організаторів якихось кінофорумів, а через авторитет, який має ця російська продюсерка.

 

Доволі відома вона і в Україні. Наталья Мокріцкая є продюсеркою фільмів “Зображаючи жертву” і “Юріїв день” Кірілла Сєрєбрєннікова, “Кіно про Алєксєєва” Міхаїла Сєгала. Продюсувала вона й фільм свого чоловіка Сєргєя Мокріцкого “Незламна” (2015, в Росії відомий під назвою “Битва за Севастополь”), а також усі стрічки Івана Твердовського, включаючи з успіхом показаний на Київському МКФ “Молодість” у 2014 році “Клас корекції”.

Прокоментувати ситуацію ми попросили директорку PÖFF Тііну Локк. Вона запевнила, що включення до програми фестивалю фільму “Міра” не мало під собою ніякого антиукраїнського підгрунтя.

– Якраз навпаки, ми побачили в цьому фільмі антипутинську і антирадянську позицію. “Міра” нам сподобався як мокюментарі. Представлений в ньому образ ленінських скульптур, яких ремонтують кілька п’яничок і одночасно з тим ведуть “філософські” бесіди на світові теми нам здалися достатньо невинними. Крім того, оскільки в нашій програмі був фільм “Донбас” Сергія Лозниці, нам здалося гарною комбінація його зі стрічкою “Міра”. Тим більше, що аудиторія у таких фільмів на Талліннському кінофестивалі одна й та сама. Та й тим, хто слідкує за подіями в Україні це теж могло б бути цікаво, – пояснила Тііна Локк.

Що ж стосується висловлювань Мокріцкої — то я не можу це коментувати. Я її знаю як продюсерку, яка робить фільми дуже різного рівня, зазвичай дуже сильні. Вони, за деяким виключенням, є політично коректними. Вона дуже пишалася фільмом “Міра”. Припускаю, що причиною [висловлювань Натальї Мокріцкой] може бути її страх. Подібні ситуації у нас трапляються. Наприклад, режисер одного з цьогорічних конкурсних фільмів був змушений перебувати на фестивалі анонімно. Про те, що він знаходився в Таллінні ми дізнались з його листа вже по поверненню його додому: він пояснив, що боявся переслідувань у себе на батьківщині. А режисеру іншого фільму з нашої програми взагалі не дозволили виїхати до Естонії, – додала директорка PÖFF.

Яким би критичним не був би погляд режисера фільму “Міра” на “русский мир”, він усе одно залишається поглядом росіянина. А заява його продюсерки про те, що “Україна кинула своїх людей” з окупованих територій розбиває запевнення в неупередженості авторів фільму і ставить їх на один рівень з російською пропагандою, яка теж не втомлюється повторювати це знов і знов. Але стикатися з російським поглядом на війну на міжнародних кінофестивалях вочевидь доведеться ще не один раз. Про це свідчить не лише показ “Міри” в Таллінні, а й історія з участю документального фільму теж доволі відомої в Україні російської режисерки Альони Полуніної “Своя Республіка” на кінофестивалі DocLisboa в Португалії в жовтні цього року.

Саме в Ліссабоні була анонсована міжнародна прем’єра цієї стрічки, знятої на окупованій території Україні і присвяченої терористичному батальйону “Восток”, створеному українським колабораціоністом, головою “служби безпеки” так званої “ДНР” Олександром Ходаковським. Намір фестивалю показати цей фільм викликав протести української діаспори в Ліссабоні і Посольства України в Португалії. Це у свою чергу викликало відповідну реакцію “ліберальної” російської кіноспільноти, включно з самою Альоною Полуніною.

“В Португалии самая большая в Европе украинская диаспора (в которой, полагаю, произошел свой раскол из-за гражданской войны на Донбассе. И украинские эмигранты, квазиевропейцы, продемонстрировали свое понимание демократии: запретить фильм, не допустить его до зрителя! Но Синтия Жил, программный директор фестиваля DocLisboa оказалась боец: несмотря на все давление и обвинения она громко возмутилась тому, что украинцы так нагло пытаются подавить свободу”, – так написала про це режисерка стрічки на своїй сторінці в Фейсбуці.

На захист Альони Полуніної виступив відомий в Росії кінокритик, консультант кінофестивалю в Локарно з кінематографу країн СНД, консультант швейцарського фестивалю мистецтв L’Immagine e la Parola Боріс Нєлєпо. Він заявив, що “Полуніна є мінімально схильною до маніпуляцій режисером”, а сам її фільм – “дуже важливий для показу і обговорення”. “Фільм “Своя Республіка” не є пропагандою, не є державним завданням, це робота режисера-одинака. Це кращий фільм про війну на Україні. Ще нещодавно її вшановували на DOCUDAYS UA, просто тоді вона бралася за інші, теж незручні теми”, – прокоментував Боріс Нєлєпо.

На вислови російського кінокритика на своїй сторінці у Facebook відреагував лише український кінорежисер Юрій Грицина: “Цікавим (і болісним) є захват, з яким Нєлєпо реагував на мінімальну протидію, влаштовану в Португалії недолугим українським посольством і якимись місцевими діаспорянами. Боріс, перебуваючи в елітному гетто власної безпеки (в силу походження і місця проживання), як і певна частина російської інтелігенції, хоче переконатися в тому, що в України “не вийшло” і там теж тоталітаризм”.

Перебуваючи на безпечній відстані представникам російської кіноіндустрії дуже легко висловлюватись про те, “що не так” є в Україні або з українцями. Втім, історія з фільмами “Міра” і “Своя Республіка” доводить, що їх автори або причетні до їх просування в світі люди не здатні витримувати дистанцію по відношенню до російсько-української війни. З іншого боку, навряд чи подібна дистанція здатна взагалі вплинути на рішення російської влади зупинити агресію в Україні, наблизити повернення всіх окупованих територій, включно з Кримом і розпочати виплату репарацій та інших відшкодувань за понесені бізнесом і місцевими жителями збитки. Поки цього не станеться, будь-які форми діалогу з росіянами залишатимуться безглуздими. І не лише з тими, хто підтримує існуючий у своїй країні режим, а й з тими, хто є або дуже намагається зображати з себе лібералів.

джерело

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here